До Всесвітнього дня боротьби з інсультом (29 жовтня)

Інсульт на практиці означає не що інше, як загибель певної ділянки клітин головного мозку. Пацієнти у гострій стадії хвороби перебувають у стаціонарі, отримуючи необхідне лікування.

Повернути хворому після інсульту повноцінне активне життя не менш важливо, ніж урятувати його.

Життя після інсульту безпосередньо залежить від наслідків порушення мозкового кровообігу. А останнє може бути у формі крововиливу (геморагічний інсульт) або формування осередку знекровлення мозку (ішемічний інсульт). Хвороба тяжко позначається на людях усіх вікових груп, особливо – на пацієнтах працездатного віку. Адже часто має місце порушення рухів, мови, когнітивних функцій. У розумовому плані хворий втрачає дуже багато.

Після активного лікування, залежно від форми інсульту, призначається подальше відновне або реабілітаційне лікування. Не завжди воно медикаментозне. Передусім це спосіб життя – поведінка, відмова від поганих звичок, фізичні навантаження, які повинні бути досить суттєвими. Йдеться також про профілактичні засоби для системного кровообігу, роботи серця, артеріального тиску, рівня холестерину та цукру в крові тощо.

Після виписки додому пацієнти найчастіше потрапляють під опіку переважно своїх родичів. Хоча насправді дуже потребують подальшої медичної допомоги, необхідної для відновлення порушених функцій, а також для профілактики повторного інсульту.

Багато людей, які перенесли інсульт, втрачають працездатність на довгий час, а дехто – й назавжди. Також усіх хворих чекає тривалий період реабілітації.

На жаль, частіше пацієнтів доводиться доліковувати. Тривалість лікування залежить від кількох чинників, насамперед від ступеня ушкодження: поширення крововиливу, стану внутрішніх органів тощо. Важливим фактором є своєчасне надання повноцінних медичних послуг.

Після того, як у хворого життєві функції більш-менш стабілізувалися, починається відновне лікування.

Важливою складовою в реабілітації є налаштованість пацієнта на подолання хвороби. Він повинен вірити у свої сили, ставити мету, планувати життя після одужання. Успіх також великою мірою залежить від зусиль лікарів, середнього й молодшого медичного персоналу. Йдеться про фізичних реабілітологів, масажистів, інструкторів лікувальної фізкультури, фізіотерапевтів. У відновному лікуванні мають брати участь психотерапевт і соціальний працівник.

Хвороба та її наслідки несуть досить серйозні проблеми, нерідко люди втрачають надію, думаючи, що вже нікому не потрібні. Це призводить до депресії, ускладнює реабілітацію. На першому плані тут має бути підтримка оточення – рідних, друзів, знайомих, суспільства загалом. Вельми тяжко сприймають хворі розлад вестибулярного апарату: хитання й заточування при ходьбі, запаморочення відчутно знижують якість життя. Тож коли людина не відчуває, що може бути корисною і потрібною іншим, це травмує її емоційно.

Із практики відомо: якщо хворий вчасно госпіталізований до відділення, де ним опікуються фахівці, то здебільшого результат буде позитивний. А наскільки – залежить від того, як серйозно людина дбатиме про себе: можливості організму (зокрема нервової системи) досить значні, потрібно лише вміло їх використовувати.

Олена Федоточкіна, завідувачка неврологічним відділенням комунального підприємства «Полтавська центральна районна клінічна лікарня Полтавської міської ради»