17 жовтня – Всесвітній день травм
Ортопедія (від грец. ὀρθός — прямий, правильний і παιδεία — виховання, навчання) – розділ клінічної медицини, розділ хірургії, що вивчає профілактику, діагностику і лікування деформацій і порушень функцій кістково-м’язової системи, які є результатом вроджених дефектів, вад розвитку, наслідків травм або захворювань.
Ортопедія традиційно пов’язана з розділом клінічної медицини, що вивчає пошкодження опорно-рухового апарату (кісток, суглобів, м’язів, зв’язок, сухожиль) – травматологією. До складу ортопедії і травматології входить протезування – комплексна медико-технічна дисципліна, що займається виготовленням і застосуванням протезів і ортезів (корсетів, бандажів, апаратів, спеціального взуття та устілок) для відновлення втрачених форм та функцій опорно-рухової системи.
Також ортопедія є важливою складовою частиною спортивної медицини – комплексної медико-біологічної науки в галузі медицини, що вивчає зміни в організмі при заняттях спортом (як бажані, так і патологічні). Знання в галузі спорту і фізичної культури просто необхідні сучасному лікарю-ортопеду. Не можна уявити собі ортопедії без лікувальної фізкультури, масажу або фізіотерапії, складових частин науки, що зветься «медична реабілітація», або без розділу медицини, який вивчає будову і лікування різних захворювань стоп — «подологія».
У складі травматології та ортопедії існує велика кількість інших вузьких спеціалізацій, наприклад: біомеханіка опорно-рухового апарату, хірургія хребта, артроскопічна хірургія, ендопротезування суглобів, кісткова патологія тощо.
Історія розвитку ортопедії та травматології сягає часів первісних людей. За повної відсутності лікування вони інстинктивно застосовували лише спокій та ранній початок рухів.
За часів стародавніх цивілізацій (Риму, Греції, Єгипту) датованими 5000 років до нашої ери археологи виявили мумії з накладеними шинами, виготовленими з бамбуку, очерету, деревини або кори дерев із подушечками з бавовни. Доведено також застосування милиць. Найдавнішу відому згадку про милиці містить різьблення над входом до поховання Хіркуфа, 2830 р. до н.е. Стародавні греки першими стали вести систематичні та детальні записи своєї історії та досягнень. Більшість основних станів та способів їх лікування було описано саме у Стародавній Греції. Римський лікар Гален (129-199 до н.е.) вважається «батьком спортивної медицини». Він є автором досить точних описів скелету та м’язів, першим, хто описав випадок шийного ребра. Гален у своїх роботах описував деструкцію, секвестрацію та регенерацію кісток при остеомієліті; у таких випадках інколи виконував резекцію кісток. У цей період розроблено різні види свердел, пилок та доліт. Для швів використовувались як лляні нитки, так і кетгут. У період античності робились спроби створити штучні протези.
Медицина країн арабського сходу продовжила античні традиції, проте медичне застосування гіпсу було значним досягненням для Х століття н.е. Міцний кристалічний матеріал отримували шляхом додавання води до порошку зневодненого сульфату кальцію.
Важливий внесок у розвиток травматології та ортопедії зробили європейські вчені XVIII-XІX ст. До цього часу проблема інфекцій завжди стояла дуже гостро. Поєднані переломи кісток, в переважній більшості випадків, призводили до смерті потерпілого внаслідок інфікування. Нерідко після успішної хірургічної операції пацієнти помирали від інфекцій. Так Джозеф Лістер (1827-1912) впровадив антисептику, що стало найбільш вагомим його внеском в медицину. У 1865 році він вперше застосував карболову кислоту при лікуванні поєднаного перелому. Невдовзі було підтверджено ефективність такої практики, зокрема, для боротьби з абсцесами.
Луї Пастер (1822-1895) переконливо спростував теорію «міазмів» як причини захворювань. Завдяки йому і його доробку з’являється бактеріологія як наука. Він дійшов висновку, що сказ спричиняють не бактерії, а віруси, і розробив вакцину для людей. Він виявив, що вакцину від сибірської виразки можна отримати, нагріваючи відповідні бактерії. Також Пастер довів, що курчата можуть одужати після холери, якщо хворобу було спричинено ослабленим збудником.
Персівал Потт (1714-1788) став широко відомим завдяки перелому його імені, адже саме він першим зробив належний опис цього перелому гомілки. Найбільш відома робота Потта описує параплегію внаслідок туберкульозу хребта. В ній він наголошує, що даний стан не має відношення до компресії спинного мозку, натомість пов’язаний із тяжким захворюванням легень. В наш час цей стан відомий як хвороба або параліч Потта.
Джон Хантер (1728-1793) зосереджував увагу на науковості та доказовості, в тому числі в експериментальній хірургії, описав як збільшити силу слабкого м’яза, досліджував вільні тіла суглобів, несправжні суглоби та лікування переломів.
Абрахам Коллес (1773-1843) найбільш відомий завдяки описаному ним у 1814 році перелому Коллеса, він першим здійснив успішну перев’язку підключичної артерії.
Александр Флемінг (1881-1955) Завдяки відкриттю пеніциліну у 1928 році відкрив нову еру в лікуванні інфекцій.
Важко переоцінити внесок вітчизняних вчених, таких як Микола Пирогов (1810—1881). З його ім’ям пов’язана ціла епоха в розвитку медицини. Вражає широта його інтересів і поглядів. Він – творець основ топографічної анатомії. М. І. Пирогов назвав війну «травматичною епідемією». Ним створено метод ощадного лікування вогнепальних (відкритих) переломів, спрямований на збереження кінцівки при поширенні інфекції. Важливим елементом цього лікування є гіпсова пов’язка.
Вільгельм Рентген (1845-1923) – лауреат Нобелівської премії з фізики у 1901 році. Завдяки першому у світі рентгенівському знімку травматологія та ортопедія розглядається як окрема спеціальність від цього часу.
Альбін Ламботт (1866-1955) впровадив термін «остеосинтез». Він був першим, хто у 1901 році розробив та застосував зовнішній фіксатор. Ламботт також винайшов серію інструментів, які використовуються досі. Його книга «Оперативне лікування переломів» стала першою систематизованою працею.
Роберт Даніс (1880-1962) розробив техніку Депажа-Даніса тотальної мастектомії та ранніх компресійних пластин для фіксації перелому (1932), опублікував новаторську роботу з внутрішньої фіксації переломів (1932) і створив власні пластини, що забезпечують осьове стиснення сегментів перелому, забезпечуючи точне загоєння перелому без утворення мозолі (1938).
Герхард Кюнчер (1900-1972) впровадив у травматологічну практику інтрамедулярний остеосинтез довгих трубчастих кісток. Його методика була малотравматичною, не відкривала місце перелому, чим обмежувала поширення інфекції, вимагала короткого реабілітаційного періоду й малих фінансових витрат. Для лікування розтрощених переломів він запропонував “затримуючий цвях”, що пізніше був названий “блокуючим”. Цвях мав отвори на кінцях для введення гвинтів, щоб попередити ротаційний зсув відламків. У зв’язку з розвитком сучасних технологій розробки й методики Кюнчера одержали нове народження й широко використовуються в багатьох країнах світу.
Принципи сучасної травматології та ортопедії почали формуватися з 1984 року в результаті тісної співпраці інженерів та медиків-дослідників. Завдячуючи їхнім досягненням та розробкам новітніх імплантів, травми та ортопедичні захворювання вже не є «вироком». А завдяки сучасним засобам візуалізації тканин, такими як комп’ютерна томографія, магніто-резонансна томографія та ін., вдається здійснити оперативні втручання якнайшвидше, з мінімальним косметичним дефектом та скоротити таймінги оперативного втручання.
Під час повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну травми кінцівок за оцінкою різних авторів становлять 52,0 %: верхніх – 41,2 %, нижніх – 58,8 %. У третини постраждалих спостерігаються супутні тяжкі ушкодження інших анатомічних утворень. Тому використання сучасних методів лікування є невід’ємною складовою успіху лікування хворих з травмами та захворюваннями опорно-рухового апарату.
В сучасному світі перелом – це дуже поширена травма. Золотим стандартом лікування є операція. Чому операція? Тому що ризик померти, лежачи в ліжку, від пролежнів, пневмонії, загострення хронічних хвороб набагато вищий, ніж ризик хірургічного втручання особливо для пацієнтів літнього віку. Операція має виконуватися якнайшвидше після травми, бажано в перші шість-вісім годин або першу добу. Головне завдання операції — максимально швидка мобілізація хворого. Чим довше людина буде лежачою, тим більше загострюватимуться хронічні захворювання і можуть з’явитися протипоказання до операції. Після проведення сучасних оперативних втручань пацієнтів ставлять на ноги зазвичай вже наступного дня. Так, безумовно, з додатковою опорою, наприклад, на ходунки, але найголовніше, що людина пересувається. Звісно, будь-яка операція – це ризик. І можуть бути ускладнення після будь-якої операції, але ризик померти від ускладнень через постійне перебування в ліжку набагато вищий. Рання мобілізація пацієнта дозволить профілактувати розвиток гіпостатичних та тромботичних ускладнень, цим самим зменшить витрати на медикаменти. Пацієнти не будуть «впадати в хворобу», що покращить умови їх психоемоційного перебування у відділенні за рахунок зменшення переживань хворих щодо очікування операції. А про якість життя взагалі годі й говорити.
Вік – це зовсім не протипоказання до операції в даному випадку, а швидше додаткове показання до неї. Багато хто чомусь думає: якщо є тромби у венах ніг, то вони під час операції можуть відірватися і полетіти в легені, що призведе до смерті. Безперечно, є такий ризик. Звичайно ж, тромбоемболія легеневої артерії – важкий і часто смертельний стан. Але з цим медицина навчилася справлятися досить давно. Для профілактики тромбоемболії застосовують еластичну компресію нижніх кінцівок. Найбанальніший варіант — це еластичний бинт. Застосовують також спеціальні ліки, що перешкоджають тромбозу вен, при правильному застосуванні яких ризик кровотечі мінімальний.
Використання сучасних методик лікування дозволяє прискорити загоєння ран, зберегти опороздатність та функцію кінцівок, скоротити тривалість перебування пацієнтів у стаціонарі. Завдяки такому лікуванню комфортабельність перебування хворих у стаціонарі та їх мобільність значно підвищується. Застосування цих методик дозволяє знизити вартість лікування. Сучасні технології лікування дозволяють зменшити період реабілітації в післяопераційному періоді та знизити термін непрацездатності хворих.
Євгеній Чіп, доктор філософії, лікар ортопед-травматолог, асистент кафедри хірургії №3 Полтавського державного медичного університету